Інваліди: працевлаштувати не можна відмовити

Останнім часом роботодавці, беручи до уваги збільшення штрафів і активізацію контролюючих органів, намагаються не допускати неофіційне працевлаштування працівників, що тягне збільшення штатної чисельності працевлаштованих у них осіб. Але, вирішивши одну проблему, часто забувають про необхідність вирішувати іншу.

Іванов Андрій Валентинович

старший юрист

Далеко не всі пам'ятають про категорію працівників, працевлаштування яких є обов'язковим, а за відмову в прийомі їх на роботу теж встановлені чималі штрафи. Йдеться про інвалідів. Їхній статус визначено Законом України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні».

Відповідно до ст.2 цього Закону, особою з інвалідністю є особа зі стійким розладом функцій організму, яке при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження його життєдіяльності, у результаті чого держава зобов'язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами й забезпечити її соціальний захист. Дискримінація за ознакою інвалідності забороняється.

Державою цим Законом (ст.19) встановлено певні преференції, у тому числі при працевлаштуванні, згідно з якою для підприємств, установ, організацій, фізичних осіб, які використовують найману працю, встановлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю в розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, — у кількості одного робочого місця.

При цьому роботодавці зобов'язані самостійно розраховувати кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до вищевказаного нормативу, і забезпечувати працевлаштування осіб з інвалідністю. Здавалося б, цілком чітка норма закону, що не передбачає двозначного тлумачення. Однак, відповідно до ст. 18 цього Закону, забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, у тому числі з умовою виконання роботи на дому, здійснюється шляхом їхнього безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій або до Державної служби зайнятості. Таким чином, законодавство не передбачає прямого обов'язку роботодавців самостійно шукати інвалідів, яких вони зобов'язані в себе працевлаштувати.

Роботодавці, згідно з цією статтею Закону, зобов'язані виділяти і створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю та надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю. Тобто організація працевлаштування інвалідів покладена не на роботодавців, а безпосередньо на державну службу зайнятості.

Роботодавці, у яких середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим Законом, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю й не зайняте особою з інвалідністю.

Для роботодавців, у яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю та не зайнята особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у фізичної особи, яка використовує найману працю.

Користуючись розмитістю норм законодавства про працевлаштування інвалідів, що передбачає їхнє неоднозначне тлумачення, обласні відділення Фонду соціального захисту інвалідів часто необґрунтовано накладають на суб'єктів господарювання адміністративно-господарські санкції за нібито невиконання вимог Закону.

Судова практика Верховного Суду в цьому питанні виходить із того, що обов'язок із працевлаштування інвалідів відповідно до встановленого в Законі нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості. Така позиція викладена, наприклад, у постанові Верховного Суду від 26 Вересня 2018 року у справі № 803/534/17 (К/9901/37435/18), розміщеного на порталі судової влади за адресою: посилання на постанову.

Так, Верховний Суд у своїй оцінці обставин справи вказав, що відповідачем – товариством з обмеженою відповідальністю були прийняті залежні від нього передбачені законодавством заходи щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до встановленого нормативу та інформування центру зайнятості про наявність вакансій шляхом подання звітів за формою 3-ПН. Відмов із боку роботодавця в працевлаштуванні направлених інвалідів встановлено не було. Крім того, відповідачем протягом 2016 року подавалися оголошення в ЗМІ про запрошення інвалідів на роботу, що свідчить про вжиття відповідачем додаткових заходів, спрямованих на створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та недопущення правопорушень у сфері господарювання.

У результаті Верховний Суд дійшов висновку, що докази того, що відповідач створював перешкоди для працевлаштування інвалідів або вчиняв інші дії або бездіяльність, які б вказували на суб'єктивне невиконання нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування, у матеріалах справи відсутні. Касаційна скарга обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення судів першої та апеляційної інстанцій була залишена без задоволення.

У зв'язку з вищевикладеним, для уникнення зайвих тяжб і фінансових втрат, суб'єктам підприємницької діяльності рекомендується не нехтувати вимогами законодавства про працевлаштування інвалідів, але при цьому не боятися відстоювати свої права при необґрунтованому покладанні на них штрафних санкцій, використовуючи сприятливу для них судову практику.

Залишити коментар:

Контакти

Оберіть місто