Терміни позовної давності для іпотечної застереження

У зв'язку із закінченням ліквідаційної процедури в більшості проблемних банків, кредитні портфелі перекочували на користь факторингових організацій. Це створило новий сплеск кількості кредитних спорів, крапку в яких повинні поставити служителі Феміди.

Цвігун Віталій Васильович

керівник судової практики, старший юрист, адвокат

Пріоритетним напрямком роботи нових кредиторів є отримання права власності на іпотечне майно, з метою його продажу та отримання прибутку. Водночас, враховуючи, що фінансова криза в банківській системі сталася ще у 2008 році, у даний час у більшій частині кредитних портфелів банків пропущені строки позовної давності. Цьому сприяли й ряд позицій вищих судових органів, відповідно до яких строки позовної давності починають свій перебіг із дня пред'явлення письмової вимоги про повне повернення до боржника, або про те що, якщо договором передбачений графік погашення основного боргу, то щодо кожного платежу строки позовної давності закінчуються окремо.

Ґрунтуючись на даних позиціях, суди всіх інстанцій відмовляли банкам та іншим кредиторам у позовах про стягнення заборгованості або ж про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з пропуском строків позовної давності.

Проте, на сьогодні склалася практика, що пропуск строків позовної давності, навіть за наявності рішення суду, яким банку чи іншій фінансовій компанії відмовлено в позові про звернення стягнення на предмет іпотеки, не позбавляє кредитора (банк) права задовольнити свої вимоги позасудовому порядку. Тобто, навіть якщо суд відмовив у позові кредитора, останній може піти до реєстратора й зареєструвати предмет іпотеки за собою.

Саме цій проблемі ми вирішили присвятити справжню статтю, щоб постаратися розібратися в ній більш досконально.

Позиція сторони боржника ґрунтується на наступних нормах законодавства.

Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За правилами ст.266 ЦК України закінчення строків позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність минула й до додаткової вимоги (стягнення неустойки, звернення стягнення на заставлене майно, і т. ін.). Наслідки закінчення строків позовної давності визначені ст. 267 ЦК України, яка визначає, що пропуск строків позовної давності, про яку заявлено стороною в справі, є самостійною підставою для відмови в позові.

Водночас, згідно з п.7 ч. 11 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів», у редакції, чинній до 09.06.2017 р. кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув.

У постанові № 6-126цс13 від 20.11.2013 р. ВСУ вказав, що п. 7 ч. 11 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» яким кредитодавцю заборонено вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого закінчився, у системному зв'язку із самою ч. 11 ст. 11 цього закону стосується саме позасудового Порядку повернення споживчого кредиту і спрямований на те, щоб встановити судовий контроль за дозволом таких вимог кредитодавця з метою захисту прав споживача, як слабшої сторони договору споживчого кредитування.

Факт викладу ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» у новій редакції після 10.06.2017 р. з урахуванням п. 2 Перехідних положень ЗУ «Про споживче кредитування», на нашу думку, не скасовує положень старого закону щодо кредитних договорів, укладених до 09.06.2017 р.

У такий спосіб, закінчення позовної давності в системному зв'язку зі ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів» свідчить про відсутність у кредитора права на задоволення своїх вимог за допомогою звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним застереженням.

Позиція кредиторів (фінансових компаній), яка підтримується в даний час судами.

Позовна давність, у буквальному розумінні її визначення, зазначеного у ст. 266 ЦК України, пов'язується саме із судовим захистом суб'єктивного права особи в разі її порушення, невизнання або оспорювання. Якщо протягом встановлених законом строків особа не звертається до суду з відповідним позовом, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй право.

У зобов'язальних відносинах (ст.509 ЦК України) суб'єктивне право кредитора — це право отримати від боржника виконання його зобов'язання з передачі майна, виконання роботи, надання послуги, і т. ін.. Із закінченням строку позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання зобов'язання.

За змістом ст.267 ЦК України закінчення строків позовної давності саме по собі не припиняє суб'єктивне право кредитора, яке являє собою можливість отримання від боржника виконання зобов'язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, ніж за заявою сторони. Також, суд може визнати причини пропуску позовної давності поважними й захистити порушене право. Крім того, боржник, навіть після закінчення строків позовної давності може добровільно виконати зобов'язання й таке виконання за законом є правомірним.

Цивільний кодекс не визнає закінчення строку позовної давності окремою підставою для припинення зобов'язання. Пропуск строків позовної давності не породжує право боржника вимагати припинення зобов'язання в односторонньому порядку (ст.598 ЦК України) якщо таке право не надано договором або законом окремо.

Конструкція ст.17 ЗУ «Про іпотеку» (припинення іпотеки) дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно у випадках, передбачених Законом.

Частиною 2 ст.12 ЦК України передбачено, що нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їхнього припинення, крім випадків, встановлених законом.

З викладеного випливає, що кредитор має право в передбаченому умовами іпотечного договору порядку задовольнити свої вимоги за рахунок іпотечного майна, незважаючи на строки звернення за зобов'язанням про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Саме така позиція викладена в Постанові Одеського апеляційного суду у справі 501/2072/16-ц від 11.06.2020 р.

Дане рішення залишено в силі Постановою ВС у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.10.2020 р.

У даній постанові ВС зробив висновок, що: «правові наслідки пропуску позовної давності застосовуються в разі наявності порушеного права й наявності вимоги про стягнення заборгованості або звернення стягнення на предмет іпотеки. Оскільки такої вимоги кредитор не пред'явив, а здійснив захист своїх прав на підставі іпотечного застереження, то позовна давність у даному випадку не застосовується».

У даному випадку суди апеляційної та касаційної інстанції розглянули питання про можливість застосування строків позовної давності у формальному сенсі, передбаченому ст.256 ЦК України, тобто, на думку суду, позовну давність можна застосувати тільки за наявності заявленої в суді кредитором вимоги, строк давності якої закінчився і є відповідна заява сторони про застосування позовної давності. Водночас, суди не розглядали позовну давність як інститут, який може й повинен застосовуватися й в позасудовому порядку, що пропуск строків позовної давності на вимогу, яку хоче задовольнити кредитор, позбавляє право кредитора здійснити односторонні дії в позасудовому порядку, спрямовані на задоволення даної вимоги.

На жаль, у даний час, навіть Велика Палата ВС стоїть на стороні кредиторів і не вважає пропуск строків позовної давності обставиною, що виключає можливість звернути стягнення на предмет іпотеки за іпотечним застереженням.

Так, в постанові ВП ВС у справі № 310/11024/15-ц від 27.03.2019 р. ВП ВС зробила наступні висновки:

— Висновки ВСУ, викладені в постановах від 20.11.2013 р у справі № 6-126цс13, від 04.02.2015 у справі № 6-239цс14, від 16.11.2016 у справі № 6-174цс16, від 14.09.2016 р у справі № 6-223цс16 – стосуються інших, ніж у даній справі правовідносин. (п. 58)

Тобто, Велика Палата не відступила від зазначених ВСУ висновків, а просто порахувала, що вони стосуються інших правовідносин. Хоча у всіх перерахованих постановах ВСУ робив висновок, що п. 7 ч. 11 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» застосовується саме до позасудового порядку повернення кредиту!

—  На думку Великої Палати пункт 7 абз.2 ч.11 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» не передбачає заборони і не обмежує прав іпотекодержателя в праві задовольнити вимоги щодо невиконаного зобов'язання за рахунок предмета іпотеки (п. 59).

На наш погляд, дивний умовивід, оскільки, якщо кредитодавцю заборонено вимагати повернення простроченого (поза позовною давністю) кредиту, а він тим не менше відправляє боржнику лист-вимогу, а потім звертається до реєстратора для переоформлення нерухомості на себе, то як можна сказати, що норма не передбачає заборони і обмежень? Чому тоді Велика палата не зробила висновок як і в яких випадках має застосовуватися норма п. 7 ч. 11 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів», як колись зробив ВСУ (у справі № 6-126цс13)?

У постанові ВП ВС у справі № 310/11024/15 – ц від 29.05.2019 , Велика Палата зробила висновок, що звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним застереженням через визнання за собою права власності – це спосіб самозахисту (СТ.19 ЦК України). Звідси й наслідок, що для самозахисту не застосовуються строки позовної давності.

На нашу думку, висновки Нового Верховного Суду, у тому числі Великої Палати, щодо застосування строків позовної давності для визначення наявності (відсутності) права в іпотекодержателя на задоволення своїх вимог у позасудовому порядку зроблені формально, без належного обґрунтування й без системного аналізу чинного законодавства, а також суперечать духу закону.

Варто звернути увагу на те, що як у постановах ВП ВС (у т. ч. у справі 310/11024/15-ц від 27.03.2019), так і в Постановах, що приймаються Палатами КЦС ВС, суди не заперечують той факт, що до спірних відносин застосовуються положення ЗУ «Про захист прав споживачів», у тому числі положення ст. 11 цього закону в редакції до 09.06.2017 року. Але якимось чином, Верховний Суд не бачить, що положеннями цього Закону кредитодавцю заборонено вимагати повернення кредиту, строк давності якого закінчився! Проаналізувавши дану норму,  ВС чомусь вважає, що ЗУ «Про захист прав споживачів» не забороняє іпотекодержателю задовольнити свої вимоги в позасудовому порядку за іпотечним застереженням.

Так, дійсно, положення п.7 ч. 11 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» не містять конкретні норми щодо позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки. Однак, якщо проаналізувати суть позасудового врегулювання, то можна дійти наступних висновків.

Відповідно до ст.1 ЗУ «Про іпотеку» іпотека — це вид забезпечення виконання зобов'язань нерухомим майном, яке залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання отримати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

Тобто іпотека – це похідне від основного (найчастіше кредитного) зобов'язання, спрямоване на забезпечення виконання такого зобов'язання. Як правило, кредитор за основним зобов'язанням завжди збігається в одній особі з іпотекодержателем.

Відповідно до ст.35 ЗУ «Про іпотеку» в разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель відправляє іпотекодавцю та боржнику вимогу про усунення порушень. У цьому документі вказується короткий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання в не менш ніж у 30-ти денний строк.

Якщо ми говоримо в даному випадку про порушення строків повернення кредитних коштів, то відповідно в даній вимозі, кредитор вказує на необхідність повернення йому всієї суми заборгованості. Невиконання даної вимоги в 30-ти денний строк дає право іпотекодержателю задовольнити свої вимоги в позасудовому порядку за іпотечним застереженням.

Але чи може бути дана вимога про повернення всієї кредитної заборгованості законною, якщо ЗУ «Про захист прав споживачів» забороняє вимагати від споживачів кредитні кошти в разі пропуску позовної давності? Чи може така вимога, складена в порушення ЗУ «Про захист прав споживачів» давати право іпотекодержателю зареєструвати за собою предмет іпотеки без згоди боржника?

Складається враження, що Верховний Суд поділяє поняття стягнення заборгованості по кредиту і звернення стягнення на предмет іпотеки, як два абсолютно різних і не пов'язаних між собою поняття. У зв'язку з цим упускається думка про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки – це один із способів повернення (погашення) заборгованості за кредитним договором і, що звернення стягнення за договором про задоволення вимог іпотекодержателя (застереження) слід саме за вимогою кредитора про погашення заборгованості за кредитним договором!

Ми вважаємо, що прогалина законодавства щодо встановлення строків, протягом яких іпотекодержатель може скористатися правами, передбаченими ст. ст. 37, 38 ЗУ «Про іпотеку», не може трактуватися на користь кредитора. Це право іпотекодержателя не може бути не обмеженим в часі! В іншому випадку, іпотекодержатель може навмисне затягувати реалізацію своїх прав до нескінченності з метою збільшення кредитної заборгованості для зіставлення її з вартістю предмета іпотеки.

Як неодноразово вказував ВС, законом встановлені наступні способи звернення стягнення на предмет іпотеки – судовий (звернення з позовом) і позасудовий – вчинення виконавчого напису в нотаріуса й реалізація прав іпотекодержателя за договором про задоволення вимог іпотекодержателя (іпотечне застереження).

Статтею 88 ЗУ «Про нотаріат» чітко встановлено, що нотаріус може вчинити виконавчий напис у разі, якщо з дня виникнення права вимоги пройшло не більше 3-х років, якщо законом не встановлено інші строки позовної давності.

Тобто, законодавець, визначає факт пропуску строків позовної давності як підставу для припинення в кредитора права на примусове задоволення своїх вимог у позасудовому порядку.

Безумовно, я погоджуся з висновками ВП ВС про те, що пропуск строків позовної давності не є сам по собі підставою для припинення самого зобов'язання, у тому числі припинення іпотеки. Однак, пропуск даних строків кредитором позбавляє права кредитора реалізувати свої права в примусовому позасудовому порядку.

Наразі склалася ситуація, коли кредитор пропустив строки позовної давності, суд, не побачивши поважності причин такого пропуску, відмовив кредитору в задоволенні позовних вимог. Але вже завтра кредитор реалізував свої права в позасудовому порядку! Виходить абсурдна ситуація, коли сторона договору в позасудовому порядку володіє більшими повноваженнями й можливостями, ніж суд!

На мою думку, усе повинно бути з точністю навпаки. Якщо кредитор пропустив строк позовної давності, то єдиними можливими способами задоволення його вимог може бути або звернення до суду з позовом (де суд, за наявності заяви сторони про застосування строків позовної давності, може перевірити наявність поважних причин пропуску цього строку), або виконання зобов'язання боржником добровільно!

У постанові ВС КЦС від 31.10.2018 р у справі № 465/1310/17, а пізніше також ВП ВС у Постанові в справі № 802/1340/18-а від 20.11.2019 р, зроблені висновки, що звернення стягнення за іпотечним застереженням – є примусовим стягненням заборгованості.

Дії кредитора, пов'язані з позасудовим зверненням стягнення, не можуть розцінюватися як самозахист.

Відповідно до ст.19 ЦК України, особа має право на самозахист свого цивільного права і права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом і не суперечать моральним принципам суспільства.

Саме поняття самозахист характеризується тим, що особа захищає свої права та інтереси самостійно, своїми власними діями. Іншими словами – це захист без звернення до суду або в інший орган для захисту цих прав. Самозахистом не визнається проведення заходів з охорони свого майна, звернення до третіх осіб, які надають послуги із забезпечення збереження майна або особи.

Звернення стягнення за іпотечним застереженням здійснюється іпотекодержателем не самостійно, а через звернення до державного реєстратора (у т. ч. нотаріуса), який на підставі документів, наданих кредитором, виносить рішення про перехід права власності. У такий спосіб, примусове позбавлення боржника права власності на іпотечне майно не можна визнати самозахистом.

Якщо подивитися на дану проблему трохи ширше, то можна припустити, що до відносин за зверненням стягнення на предмет іпотеки можна застосувати положення ст.601,602 ЦК України про взаємозалік зустрічних вимог.

Суть позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки, наприклад, шляхом придбання іпотекодержателем права власності на нього, можна охарактеризувати наступними обставинами.

На момент звернення стягнення в боржника є зобов'язання зі сплаті кредитних коштів перед кредитором (іпотекодержателем). Якщо кредитор (іпотекодержатель) приймає рішення придбати даний об'єкт у власність за ціною на момент звернення стягнення, то по суті, отримуючи даний об'єкт у власність, у нього виникають зобов'язання перед боржником з виплати йому вартості даного об'єкта. Ці зобов'язання припиняються взаємозаліком із вимогами до боржника з погашення кредиту. Якщо ж вартість предмета іпотеки більша за кредитну заборгованість, то відповідно до ст. 37 ЗУ «Про іпотеку» іпотекодержатель також повинен виплатити боржнику 90% різниці.

Водночас, положення ст.602 ЦК України встановлюють заборону на взаємозалік зустрічних вимог у разі закінчення строків позовної давності. І це є абсолютно логічним. Якщо зобов'язання за договором не підлягають судовому захисту, то вони не можуть бути примусово виконані в позасудовому порядку!

Як неодноразово висловлювався ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення й застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), «позовна давність — це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після вчинення правопорушення. Строк позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав — учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність і остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть статися в разі прийняття судом рішення на підставі доказів, які стали неповними через проміжок часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 по справі ВАТ «Нафтова компанія «ЮКОС» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095 / 93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства».

Отже, ми вважаємо, що перебіг строків позовної давності на вимогу про повернення кредитних коштів або звернення стягнення на предмет іпотеки, у системному аналізі з положеннями п. 7 ч. 11 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів», ст. 88 ЗУ «Про нотаріат», ст. 602 ЦК України є підставою для припинення права кредитора на позасудове задоволення його вимог за рахунок предмета іпотеки в порядку, передбаченому ст. 37,38 ЗУ «Про іпотеку». Внаслідок цього, суди повинні розглядати факт закінчення строків позовної давності не тільки як підставу для відмови в позові, а й як факт законодавчої заборони на вчинення односторонніх дій кредитора, спрямованих на задоволення його вимог, строк давності за якими пропущено.

Сподіваємося, що найближчим часом Велика Палата проявить більшу розважливість під час вирішення подібних спорів і відступить від своїх попередніх висновків, зроблених на користь фінансових компаній, які, купуючи кредитні портфелі за копійки, намагаються забрати в постраждалих від кризи громадян останнє житло!

Контакти

Оберіть місто