«Фіктивний дар». Ухилення боржника від фінансової відповідальності

На сьогодні в Україні одним із найпоширеніших механізмів ухилення боржників від фінансової відповідальності є навмисне відчуження майна на користь третіх осіб. Не раз, після численних та довгострокових судових тяганин, кредитор залишається ні з чим, маючи «на руках» ухвалене судове рішення, що набрало законної сили про стягнення з боржника коштів. Усе тому, що існує певний спірний «законний» механізм, яким не нехтують недобросовісні дебітори.

Таким чином, більшість стягувачів за вищевказаних дій не отримують у рахунок погашення заборгованості «ані центу».

Здавалося б, що українське законодавство максимально намагається забезпечити захист прав усіх учасників відносин шляхом застосування встановлених правових інститутів таких як «забезпечення позову», «виконання судових рішень» та ін. Проте, завдяки численним недолікам чинного законодавства, недобросовісні боржники користуються правовим механізмом відчуження нерухомості «приближеним» особам на підставі договорів, щоб позбутися офіційної реєстрації за собою права власності на таке майно, з метою залишитися de iure без жодного натяку на наявність приватної власності.

Внаслідок цього, суди переповнені судовими справами щодо визнання таких «псевдо-укладених» договорів, щодо відчуження на користь інших осіб недійсними.

Не зважаючи на вищенаведене, обставини справи, щодо мети дарування бувають різними, в тому числі і на користь родичів, тому розцінювати кожен правочин дарування майна, як фіктивний, не завжди відповідає меті ухиленню.

Так от, нещодавно в одній із таких справ Велика палата Верховного суду прийняла нову постанову в справі № 369/11268/16-ц від 03.07.2019 р., щодо визнання договору дарування будинку та земельної ділянки боржником на користь своїх родичів недійсним на підставі ознак фіктивності такого правочину та вказала на необхідні ознаки фіктивності.

Фабула справи.

Банк звернувся з позовом до боржника про визнання договорів недійсними на підставі фіктивності правочинів.

Обґрунтовуючи позов, Банк вказав на те, що до укладення спірних договорів дарування Голосіївським районним судом м. Києва 19.06.2012 р. був ухвалений вирок у кримінальній справі, у тому числі задоволено цивільний позов за яким із Відповідача (боржника) та ін. особи на користь Банку солідарно стягнуто кошти. За результатами судової справи Банком було отримано виконавчий лист, який подано до виконавчої служби на підставі якого відкрито виконавче провадження. У свою чергу, боржник знаючи про судове рішення про стягнення з нього грошових коштів відчужив своє майно, а саме будинок та земельну ділянку на користь своїх синів, що позбавило стягувача стягнути заборгованість за рахунок відчуженого майна.

У тому числі, позивач наголосив на тій обставині, що Відповідач (боржник) знав про судове рішення про стягнення з нього боргу на користь позивача, тому міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно, а отже, оспорювані правочини є фіктивними.

Предметом оскарження виступили договори дарування будинку та земельної ділянки, які позивач визнавав недійними, а також вимоги щодо скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно за цими договорами.

Рішення судів.

На підставі зазначеного обґрунтування, Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року позов ПАТ «Банк Фамільний» задоволено, щодо визнання договорів недійсними.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про фіктивність оспорюваних правочинів та вважав відсутніми підстави для скасування рішення суду.

Боржник не погодився з позицією судів попередніх інстанцій та подав касаційну скаргу, яку мотивував відсутністю доводів та посиланням на те, що Банк не надав суду жодних доказів того, що укладенням оспорюваних договорів дарування порушені його права чи інтереси.

Також вказував, що на момент укладення оскаржуваних правочинів Боржник був єдиним власником будинку та земельної ділянки й мав право розпоряджатися ними на власний розсуд. Спірне нерухоме майно не мало жодних обтяжень права власності, не перебувало ні під арештом, ні під заставою. Позивач не довів, що договори дарування є фіктивними посилаючись на вже наявні правові позиції.

Вивчивши доводи Банку, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Не дивлячись на конституційний принцип непорушності права власності, Велика Палата Верховного Суду вважає, що за наявних обставин справи відсутні правові підстави для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження N 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі N 359/1654/15-ц, а також із метою формування єдиної правозастосовної практики у подібних правовідносинах зазначає наступний висновок.

Взято до уваги, що на час укладення правочинів нерухоме майно під будь-якою забороною не перебувало, у рамках виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду про стягнення боргу жодних обтяжень на спірне майно державним виконавцем накладено не було. Вказано на те, що судові рішення ґрунтуються на висновку про фіктивність укладених договорів дарування тільки з огляду на те, що вироком суду з відповідача стягнуті гроші, і він відчужив майно на користь близьких родичів.

Але разом із тим, ВП ВС протиставила, що всі ці дії, на які посилався боржник, не є підставою для висновку про фіктивність правочинів у розумінні положень статті 234 ЦК України.

У свою чергу ВС зазначив, що основними ознаками фіктивного правочину є:

— введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників;

— свідомий намір невиконання зобов’язань договору;

— приховування справжніх намірів учасників правочину.

Зокрема, наголошено та тому, що укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду враховує, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем із метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Тобто, керуючись новою правовою позицією ВП ВС, доведення фіктивності такого правочину повинно ґрунтуватись на доказуванні обставин щодо умисного ухилення від відповідальності з метою приховування спірного майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу та усіх вказаних ознак, що свідчать про зазначене.

Отож, враховуючи позицію ВП ВС, доказування фіктивності договору дарування повинне базуватись на відсутності реальних намірів сторін подарувати дар, невідповідності наслідків укладення договору правовій природі договору, а також спорідненості обдарованих осіб із боржником (з метою уникнення відповідальності перед стягувачем — Банком).

ВП ВС вказала, що саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження N 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі N 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичам без перевірки таких обставин:

— чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами;

— чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів;

— зокрема, чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

ВИСНОВОК. На мою думку, така позиція суду є дещо спірною, адже ВП ВС відійшла від конституційного принципу непорушності права власності (вільного володіння, користування та розпорядження майном власника на свій розсуд) у розріз основоположним правам обдарованих осіб, які в дійсності набули права власності на нерухомість та позбавлені цього права судом необґрунтовано.

До того ж, у даній справі не встановлені беззаперечні обставини, що вказували б на стовідсоткову наявність ознак, які характеризують вчинені правочини, як фіктивні, що визначені ВП ВС.

Зокрема, слід врахувати, що Банк намагався використати законодавчу можливість застосування в цивільному провадженні заходів забезпечення позову, проте, судом було відмовлено в задоволенні заяви від 2017 року на підставу необґрунтованості.

А так як, ще у 2012 році, Банк отримав виконавчий лист, останній міг звернутись із клопотанням про накладення арешту на майно боржника задля виконання судового рішення. Проте, Банк упустив за власною необачністю контроль над виконанням рішення, додатково проігнорував право звернутись у першу чергу, до органів ДВС з скаргами на бездіяльність щодо виконання обов’язку накладення арешту на майно боржника за відсутності коштів у задоволення вимог Стягувача.

У свою чергу, Боржник подарував майно у 2016 році, тобто після 4 років із моменту винесення рішення за цивільним позовом та отримання виконавчого листа.

Отже, матеріали справи свідчать про неоднозначність у «фіктивних намірах» дарування.

Як бачимо, ситуації бувають абсолютно різними та не завжди виправданими, оскільки обставини справи в цьому кейсі є не настільки безумовними та не презумують прямому умислу боржника ухилитись від фінансової відповідальності. Як може бути виконане таке рішення – також залишається зі знаком питання. Тому така позиція ВП ВС може залишитись не реалізованою на практиці.

Суд мав би звернути увагу на наявні недоліки зі сторони Банку (стягувача) та захистити повноправних законних власників, замість прийняття Постанови, яка позбавляє права власності осіб, що законним способом набули права власності на нерухоме майно та стали жертвами відповідальності інших осіб, всупереч конституційним принципам.

Маю надію, що обдаровані новим майном особи не здадуть свої позиції в захисті свого права та звернуться до Європейського суду з прав людини за їхнім захистом за для встановлення дійсної та об’єктивної істини.