Що необхідно знати для ефективності правової системи

На рівні юридичної доктрини питання виникло ще до відновлення Україною незалежності, але залишалося лише на рівні наукової ідеї необхідності прийняття «нормативно-правового акта про нормативно-правові акти».

Перші спроби формалізації такої ідеї та оформлення проекту законодавчого акта відбулися далекого 1994 року, шляхом розроблення Інститутом законодавства Верховної Ради України проекту Закону України «Про закони і законодавчу діяльність в Україні». Дещо пізніше побачив світло інший проект Закону України «Про нормативно-правові акти», який, будучи ухваленим українським Парламентом у 1999 році, так і не набув чинності у зв'язку із накладенням президентського вето, яке зрештою так і не було подолане.

Нарешті Верховна Рада України прийняла Закон «Про правотворчу діяльність», яким визначено правові та організаційні засади правотворчої діяльності, принципи і порядок її здійснення, учасників правотворчої діяльності, правила техніки нормопроектування, порядок здійснення обліку нормативно-правових актів, а також правила дії нормативно-правових актів, усунення прогалин, подолання колізій у нормативно-правових актах та здійснення контролю за реалізацією нормативно-правових актів.

Цей документ покликаний зробити законодавчі процеси зрозумілими та ефективними та врегулювати діяльність та відносини, що пов'язані з плануванням, розробкою, прийняттям, застосуванням нормативно-правових актів та моніторингом їх виконання.

Закон України «Про правотворчу діяльність»:

• вводить єдиний категорійно-понятійний апарат (тобто визначаються такі поняття, як «норма», «закон», «кодекс», «нормативно-правовий акт»);
• визначає ієрархічну систему нормативно правових актів згідно з їх юридичної сили;
• закладає основи законодавчого процесу «від початку до кінця», в тому числі законодавчо закріплюючи етапи розробки проєктів законів.

Загалом Закон складається зі 71 статті. Основним завданням цього Закону є налагодити і унормувати питання системності, що є надзвичайно важливим для розвитку правової держави, належного захисту прав і свобод людини і громадянина. Вищий рівень системності означає, що закони та інші нормативно-правові акти є узгодженими, послідовними, логічно пов'язані і враховують весь спектр правових питань, які виникають у ході їх застосування. Системність дозволяє уникнути суперечностей між законами та підзаконними нормативно-правовими актами. Коли закони узгоджені між собою, правова система працює ефективно, що забезпечує консистентність і надійність правозастосовчих рішень. Високий рівень системності полегшує розуміння законодавства для всіх користувачів - як для юристів і суддів, так і для звичайних громадян: вони можуть швидше і легше знаходити та застосовувати правові норми, коли вони впорядковані в системному порядку.

Неабияке значення у цьому процесі набуває також розширення кола суб’єктів, які долучаються через різноманітні механізми до участі у формуванні правотворчої ініціативи та подальшого формування й ухвалення нормативно-правових актів.

Зокрема Верховний Суд за результатами аналізу судової статистики та узагальнення судової практики зможе звернутися до суб’єкта правотворчої діяльності з пропозицією щодо необхідності прийняття, внесення змін, зупинення або дострокового відновлення дії структурного елемента відповідного нормативно-правового акта, визнання його таким, що втратив чинність.

Правового визначення потребують і питання структури правотворчої діяльності. У цьому контексті варто насамперед звернути увагу на планування правотворчої діяльності, що забезпечить передбачуваність державної політики, єдність, безперервність, гнучкість процесу підготовки й ухвалення нормативно-правових актів, координацію діяльності суб’єктів правотворчої діяльності. Тобто, завданням правотворчої діяльності є формування сучасного українського законодавства з дотриманням стандартів, закладених у міжнародно-правових документах.

На сучасному етапі ми маємо створити чітко структуровану та логічно побудовану систему законодавства, яка має належне наукове обґрунтування, зорієнтована на потреби правозастосовної практики і здатна вирішувати всі завдання – як перспективні, так і поточні щодо формування належного правопорядку й забезпечення балансу публічних і приватних інтересів українського суспільства.