Намібійський виняток як інструмент для встановлення юридичного факту

Звичайно, що юридична спільнота не може «стояти осторонь» від потреб сьогодення, і зважаючи на непорушність прав людини, мусила віднайти компромісні варіанти їх захисту.

Ситуація, коли архівні установи закладів вищої освіти, підприємств та організацій залишилися на непідконтрольній Україні території – непоодинока. Виходячи із цього, велика кількість громадян, які працювали до 2014 року в східному регіоні України та на території Криму часто стикаються з тим, що не можуть отримати необхідні документи, без підтвердження певних фактів, а архівні документи, що видані на непідконтрольній території просто ігноруються Україною, внаслідок чого такі громадяни позбавляються можливості позасудового захисту своїх прав.

Так, для прикладу особи, що працювали у закладах вищої освіти за сумісництвом та не забажали внести такі відомості про роботу в трудову книгу, не можуть належним чином підтвердити наявний науково-педагогічний стаж.

Вказаний стаж можна підтвердити виключно довідкою, яка видається таким закладом вищої освіти. В рамках цього, особа потрапляє в юридичну пастку, адже з однієї сторони навчальні заклади, переміщені на підконтрольну Україні територію, але при цьому не перемістили власні архіви, з іншої – законодавчо не вироблена процедура підтвердження стажу у разі втрати архівів установами, що перемістились на підконтрольну територію України. Однак, бувають непоодинокі випадки, коли особи отримують відповідні довідки, що підтверджують наявність трудового стажу, проте стикаються з проблемою, що в Україні такі довідки не визнаються державними органами влади. Аналогічна ситуація склалася із медичними довідками та будь-якими іншими документами, що видаються окупаційною владою.

Вказана ситуація не є унікальною у світовій практиці. З цих питань було сформовано єдиний Консультативний висновок Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії», що в подальшому віднайшли своє визначення як Намібійський виняток.

Зі змісту консультативного висновку зазначено, що держави-члени ООН зобов`язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів». Тобто, виходячи зі змісту висновку під «намібійським винятком» слід розуміти принцип міжнародного права, згідно з яким документи, видані окупаційною владою, повинні братися судами до уваги, якщо їх нехтування веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян.

Виходячи із висновків ЄСПЛ у справах проти Туреччини, зокрема «Лоізіду проти Туреччини», «Кіпр проти Туреччини», а також Молдови та Росії (зокрема, «Мозер проти Республіки Молдова та Росії»), де ґрунтуючись на Консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії, ЄСПЛ наголосив, що першочерговим завданням щодо прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони. Такий висновок ЄСПЛ слід розуміти в контексті сформульованого у згаданому Консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії так званого «намібійського винятку», який є винятком із загального принципу щодо недійсності актів, у тому числі нормативних, які видані владою невизнаного на міжнародному рівні державного утворення. Зазначений виняток полягає в тому, що не можуть визнаватися недійсними всі документи, видані на окупованій території, оскільки це може зашкодити правам мешканців такої території. Зокрема, недійсність не може бути застосована до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів, невизнання яких може завдати лише шкоди особам, які проживають на такій території.

Застосовуючи «намібійський виняток» у справі «Кіпр проти Туреччини», ЄСПЛ зокрема, зазначив, що виходячи з інтересів мешканців, що проживають на окупованій території, треті держави та міжнародні організації, особливо суди, не можуть просто ігнорувати дії фактично існуючих на такій території органів влади. Протилежний висновок означав би цілковите нехтування всіма правами мешканців цієї території при будь-якому обговоренні їх у міжнародному контексті, а це становило б позбавлення їх наймінімальніших прав, що їм належать. Європейський суд з прав людини розвиває цей принцип у своїй практиці. Наприклад, у справах «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45), «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016). Зі змісту рішень виходить, що суд повинен розглядати та брати до уваги документи окупаційної влади. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, а це, в свою чергу, означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать». При цьому, за логікою цих рішень, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу.

Зрозуміло, що судова влада приймає рішення іменем України, а відтак, перестороги бути «записаним» у список осіб, що підтримують окупаційну владу є у кожного без винятку судді. Однак, на сьогодні вітчизняна практика починає все активніше застосовувати міжнародну практику, що є показником позитивної динаміки у правозастосуванні. Щодо аналогічних справ, що наразі розглянуті в Україні із застосуванням «намібійських винятків» можна вказати наступні: Постанова Верховного суду України у справі № 367/2656/20, Постанову Касаційного цивільного суду Верховного Суду у справі № 367/2656/20 від 15.09.2021 року, Постанову Касаційного адміністративного суду Верховного Суду у справі № 0440/6809/18 від 31.03.2021 року, рішення Деснянського районного суду міста Києва у справі №754/5233/21, рішення Краматорського міського суду Донецької області у справі №234/17764/18.

Таким чином, застосування «намібійських винятків» при обгрунтуванні необхідності використання документів, виданих окупаційною владою, має важливе значення для формування правильної стратегії захисту прав особи в судовому порядку. Заявнику у такій справі необхідно:

А) надати відповідний документ, що виданий окупаційною владою;

Б) у заяві (як правило в рамках окремого провадження) чітко вказати, які саме факти підтверджують надані документи;

В) зазначити, яким чином неврахування поданих документів вплине на фундаментальні права заявника;

Г) здійснити посилання на «намібійські винятки» як обгрунтування своїх вимог.